Якими були пріоритети політичного й суспільно-економічного життя країн Європи на початку ХІХ ст.?

1. Передумови революцій 1848-1849 рр. у Європі

Революційні виступи на континенті в середині XIX ст. не були наслідком випадкового збігу обставин. Вони мали економічні, соціально-політичні й національні передумови.

Передумови революцій 1848-1849 рр.

Економічні

Для Європи 1840-ві роки були періодом справжнього економічного лиха. Невипадково ці часи називали «голодними сороковими». Збільшення кількості населення, неврожаї зернових і картоплі призвели до стрімкого зростання цін на продукти, голоду й хвороб. До цих випробувань додалися фінансова криза та занепад промисловості.

Соціально-

політичні

Здебільшого були наслідком економічних проблем. На селі зберігалися залишки феодалізму, селяни не мали засобів до існування; у містах швидко зростало безробіття серед ремісників і промислових робітників. Середній клас також потерпав. Його представники прагнули усунути від політичної влади дворянство й самим впливати на політику. Європою поширювались ідеї свободи та демократії. Зубожіння і невдоволення мільйонів людей досягло піку.

Національні

Деякі народи висували гасла національного об’єднання (німці та італійці) або виходу зі складу існуючих імперій (угорці).

Оцінюючи становище, один європейський міністр писав: «Старий рік закінчився дефіцитом, новий розпочинається голодом. Бідність, духовна та фізична, набуває в Європі жахливих форм — одні без Бога, інші без хліба. Горе, якщо вони візьмуться за руки».

Як наслідок, у 1848-1849 рр. майже всю Європу (за винятком Великої Британії, Іспанії, скандинавських країн і Росії) сколихнули революції. Ці події називають «Весною народів».

«Весна народів» — загальна назва демократичних, національно-визвольних революцій, відкритих повстань, які відбулись у 1848-1849 рр. у країнах Західної Європи; проголошення незалежності й утворення нових держав у середині XIX ст.

Що, на Вашу думку, мав на увазі один із найжорсткіших європейських політиків свого часу, кажучи в жовтні 1847р. про «смертельнухворобу»?

«Я старий лікар; я можу відрізнити попутну хворобу від смертельної... Ми переживаємо нині муки смертельної хвороби».

Клеменс Меттерніх, канцлер Австрійської імперії (1821-1848). (Croassroads ot European Histories: Multiple Outlooks on Five Key Moments in the History of Europe // R. A. Stradling. Council of Europe. — 2006. — P. 11)

2. Революції 1848-1849 рр. у країнах Західної Європи

Революція у Франції. В умовах економічної кризи й бенкетної кампанії в бурхливій обстановці відкрилася сесія парламенту. Вимоги опозиції було відхилено, а черговий бенкет прихильників виборчої реформи, що мав відбутися 22 лютого 1848 р., заборонено.

Проте парижани із цим не погодилися, і в призначений день тисячі міс-тян вийшли на вулиці й площі міста на демонстрацію. Почалися сутички з поліцією, і через два дні на вулицях Парижа було зведено барикади, усі важливі споруди опинилися в руках повстанців. Луї Філіпп І зрікся престолу на користь малолітнього онука, графа Паризького, і втік до Англії. Королівський палац захопили повстанці, витягли трон на площу Бастилії і спалили.

Монархісти й частина ліберальної опозиції намагалися зберегти монархію, установивши регентство герцогині Орлеанської, матері графа Паризького. Цю пропозицію підтримала палата депутатів, проте до зали засідань з вигуками: «Ні — регентству, ні — королю!», «Хай живе республіка!» — увірвалися повстанці, які примусили депутатів дати згоду на створення тимчасового уряду.

25 лютого 1848 р. тимчасовий уряд удруге проголосив Францію республікою (Друга республіка). У травні почали працювати Установчі збори, які відмовили у створенні міністерства праці, чого домагалися робітники; лідерів робітничої опозиції було заарештовано. Це спричинило повстання в Парижі. Військовий міністр генерал Кавеньяк отримав повноваження диктатора й за кілька днів придушив повстання. Тисячі його учасників відправили на заслання.

У листопаді було ухвалено конституцію Другої республіки. Вища виконавча влада належала президенту, якого обирали загальним голосуванням на три роки. Законодавча влада — Законодавчим зборам, що обиралися на чотири роки. На президентських виборах наприкінці року фаворитом був Кавеньяк, але неочікувано переконливу перемогу здобув Луї Бонапарт, небіж Наполеона І.

Революція в Німеччині. Масове безробіття, голод і злидні охопили землі Німеччини. Через кілька неврожайних років у середині 1840-х років у великих містах Німеччини й Австрії спалахнули голодні бунти. Картоплю, що була на той час однією з основних страв простих людей, знищила хвороба. У складному становищі перебували робітники, чия зарплата зменшилася майже вдвічі, а також дрібні підприємці. Ситуація загострилася настільки,

що у прусській столиці Берліні вибухнуло «картопляне» повстання. Було зруйновано фабрики й контори, спалено боргові книги. Прусська армія перейшла на сторону повстанців.

Революційні події охопили всю країну. Навесні 1848 р. бундестаг — німецький парламент — визнав триколірний прапор державним. У багатьох німецьких державах до влади прийшли ліберальні уряди.

У березні 1848 р. в Берліні відбулися масові демонстрації. У відповідь на наказ влади стріляти в людей на вулицях з’явилися барикади. Багатотисячна армія не змогла зламати опір повстанців, і прусський король Фрідріх-Вільгельм IV звернувся до берлінців із відозвою про припинення боротьби. Він призначив новий уряд і оголосив вибори до Національних зборів, які навесні розпочали роботу. Отримавши бажаний перепочинок, король восени того ж року розпустив Національні збори.

До весни 1849 р. парламент, що складався з представників німецьких держав і засідав у Франкфурті, розробив проєкт конституції для всієї Німеччини. Документ передбачав перетворення країни на республіку. Однак король відмовився визнати конституцію. Повстання на підтримку конституції в Саксонії та Рейнській області було придушено прусськими військами, і це означало завершення революції.

Революція в Італії. Перше повстання в Європі в 1848 р. відбулося на Сицилії, що була найбіднішим і найбільш непокірним регіоном Італії. Тут повстання на початку 1848 р. розпочалося під прикриттям урочистостей до дня народження короля. На першому етапі революції влада швидко перейшла до тимчасового уряду. У березні звістка про початок революції у Відні досягла Італії, і в Мілані спалахнуло повстання під гаслом «Геть Австрію!». Воно швидко поширилося на інші провінційні міста. Після п’ятиденних боїв австрійська армія відступила з Ломбардії, а згодом залишила також міста Парму й Модену.

Важливою подією революції став перехід на сторону повстанців короля П’ємонту Карла Альберта — «короля вагань» і «Гамлета італійської революції», як його нерідко називають. Він оголосив війну Австрії, і п’ємонтські війська, до яких приєдналися війська короля Сицилії і герцога Тоскани, рушили до Ломбардії. Австрійський імператор в умовах революції у Відні не мав сил для придушення виступу італійців. У Римі та Флоренції було проголошено республіки, а Ломбардія, Венеція, Моденське й Пармське герцогства приєдналися до П’ємонту.

Барикади на вулицях Берліна в березні 1848 р. Гравюра. 1850-ті роки

Отже, уся північна частина Італії опинилася під владою Карла Альбер-та. Після серйозної поразки від австрійців він уклав із ними перемир’я. На Апеннінському півострові на той час існувало чотири держави: Об’єднані провінції Північної Італії (П’ємонт), Республіка Флоренція, Римська республіка й Королівство обох Сицилій. Після підписання влітку 1848 р. угоди про створення Італійської держави її королем став Карл Альберт.

Восени того ж року розпочався другий етап революції. Його лідерами були Джузеппе Мадзіні та Джузеппе Гарібальді, які виступали за демократичні перетворення в об’єднаній Італії.

Джузеппе Мадзіні (1805-1872) — італійський революціонер і письменник. Був членом таємного товариства. У 1830 р. заарештований урядом П’ємонту, за кілька місяців звільнений і висланий із країни. Біль- шу частину життя провів у вигнанні. Заснував у Франції таємну організацію «Молода Італія», мета якої — об’єднання Італії, перетворення її на незалежну й вільну країну з республіканським устроєм. Активний учасник революції 1848 р.

Джузеппе Гарібальді (1807-1882) — італійський революціонер. Служив моряком на торговельних суднах, був капітаном корабля. Познайомившись з Дж. Мадзіні, перейнявся його ідеями. Член «Молодої Італії» та учасник повстання в П’ємонті, після придушення якого емігрував. Був засуджений до смертної кари. Багато років провів у Південній Америці. Повернувшись у 1848 р. до Італії, боровся проти Австрії. Організатор оборони Римської республіки в 1849 р. Після поразки спочатку втік на північ Італії, а після арешту був висланий із країни.

У планах Дж. Мадзіні та Дж. Гарібальді було звільнення з-під влади Австрії збройним шляхом, скликання загальноіталійських установчих зборів для вирішення питання про майбутній державний устрій об’єднаної Італії. Унаслідок повстання в Римі утворився світський уряд, а на початку 1849 р. було проголошено Римську республіку на чолі з тріумвіратом, у якому провідну роль відігравав Дж. Мадзіні.

Які цілі (соціальні, політичні чи національні) Дж. Мадзіні вважав для себе та своїх прихильників найголовнішими в революції?

«Знамено республіки, підняте в Римі, не означає торжества однієї частини громадян над іншою. ...Ми не можемо бути республіканцями, не ставши кращими за владу, скинуту навіки. Ми повинні подати приклад Європі, показати, що ми живемо, керуючись республіканськими принципами, як єдина сім’я

людей доб рої волі. ...Не боротьба класів, не замах, необачний і несправедливий, не право власності, а постійне прагнення до поліпшення матеріального становища людей, до яких найменш прихильна доля, — ось основа нашої програми».

Джузеппе Мадзіні, квітень 1849 р. (К. Кирова. Жизнь Джузеппе Мадзини. — Москва : Наука, 1981. — С. 96-97)

Проголошені республікою важливі соціальні й політичні зміни не було втілено в життя через короткий період її існування. У березні 1849 р. з поновленням війни проти Австрії розпочався третій, завершальний, етап революції. Армія Карла Альберта була розбита австрійцями, і вже в травні 1849 р. австрійська армія захопила деякі італійські території. Упродовж літа під ударами об’єднаних військ Франції, Австрії, Іспанії та Королівства обох Сицилій Римська республіка й Венеція здалися.

3. Революції 1848-1849 рр. у країнах Центральної Європи

Австрійська імперія доби К. Меттерніха. Упродовж першої половини XIX ст., коли на чолі Австрійської імперії стояв Франц I (1792-1835), політично вагомою фігурою не лише в Австрії, а й у всій Європі був канцлер Клеменс Меттерніх. Після Французької революції він як голова уряду понад усе прагнув не допустити революції. Багатонаціональна Австрійська імперія була хисткою з огляду на те, що нації в її складі прагнули створити власні незалежні держави. Меттерніх неодноразово радив імператору створити парламент із представників різних народів та надати провінційним парламентам певні владні повноваження. Проте Франц I знехтував пропозиціями свого канцлера.

Клеменс Меттерніх (1773-1859) — австрійський державний діяч, міністр закордонних справ і фактичний голова австрійського уряду в 1809-1821 рр.; канцлер — у 1821-1848 рр. Прихильник абсолютизму й запеклий противник будь-яких революцій. Один із «хрещених батьків» Священного союзу, за допомогою якого підтримував у Європі систему абсолютизму. Силою зброї придушив революційний рух в Італії та Іспанії. Упродовж понад 30 років був одним із найвпливовіших політиків Європи. Жорстко придушував будь-які спроби політичного й національного звільнення. У 1848 р. під час революції подав у відставку й емігрував. Згодом повернувся до Відня.

Австрійська імперія була зразковою бюрократичною державою: чиновники жорстко контролювали сферу освіти, видавали накази про те, що можна читати й вивчати, а що — ні. До переліку заборонених творів цензура включала літературні твори, у яких критикували абсолютизм, імператора чи релігію. Навіть просте вживання в пресі слова конституція було заборонено.

У березні 1848 р., в Австрії розпочалася демократична революція. Її учасники домагалися ліквідації абсолютної монархії і феодальних пережитків, а представники національних меншин — створення власних національних держав.

Повстання, що розпочалось у Відні, було жорстоко придушене військами й поліцією. Проте розправа викликала нову хвилю повстань: жителі Відня руйнували арсенали, урядові установи, підприємства, будували барикади. На вулиці багатьох австрійських міст вийшли студенти, які вимагали свободи друку, громадянської рівності й загального народного представництва. Такий розвиток подій змусив імператора Фердинанда I (1835-1848) пообіцяти народам імперії конституцію, а також прийняти відставку К. Меттерніха.

Наприкінці року імператор зрікся престолу, який посів його небіж Франц-Йосиф I (1848-1916). Було звільнено з посад реакційних міністрів і радників, створено новий уряд, розпочато ліберальні реформи, оголошено політичну амністію.

Під час революції було опубліковано проєкт конституції: Австрія проголошувалися конституційною монархією, визнавалися свобода совісті, друку, зборів, петицій, рівність громадян. Створювався двопалатний парламент — рейхстаг (нижню палату обирав народ, верхню — частково призначав імператор із принців Габсбурзького дому, частково обирала аристократія). Законодавча влада залишалася за імператором і рейхстагом. Щоправда, менше ніж через рік конституцію було скасовано, а ще через два роки відновлено необмежену владу імператора.

Революція в Угорщині. Центром революційних подій у неавстрійській частині імперії стала Угорщина. Королівство Угорщина мало часткову автономію в межах Австрійської імперії¹, з окремим парламентом і повноваженнями, що стосувалися управління життям угорців. У 1948 р. під впливом революційних подій у Європі багато угорців перейнялися ідеєю створення незалежної держави.

Цю революційну хвилю очолив ліберал Ла-йош Кошут; активну участь брали відомий поет Шандор Петефі, а також інші національні діячі. Австрійський уряд відповів жорстко, заарештувавши Л. Кошута, що напружило ситуацію ще більше. Невдовзі Кошута було звільнено, й угор-

ці подали австрійській владі вимоги, серед яких свобода преси, громадянська та релігійна рівність, угорський національний банк та ін. У середині березня 1848 р. відбулася безкровна революція і було сформовано перший незалежний угорський уряд.

Здавалося, події розвивалися якнайкраще для угорських революціонерів. Проте Угорська революція мала суттєву ваду — власним національним меншинам (словакам, а надто хорватам) не обіцяли того, що самі угорці вимагали від Австрії — незалежності. Тому хорвати не тільки не стали їхніми союзниками, а навпаки — за першої ж нагоди виступили проти угорців.

У вересні 1848 р. 50-тисячна австро-хорватська армія рушила з території Хорватії в глиб Угорщини. Л. Кошут, який очолив уряд, закликав угорців до спротиву. Восени угорська революційна армія відбила вторгнення, проте наприкінці року австро-хорватські війська поновили наступ і на початку 1849 р. захопили Будапешт. Угорський уряд і парламент залишили столицю.

Я. Торма. Повстань, угорський народе! 1930-ті роки

Перегляньте фрагмент кінофільму про Угорську революцію. Представники яких соціальних верств і груп були активними учасниками Угорської революції 1848-1849 рр.?

Утративши надію порозумітися з австрійським імператором, у середині квітня 1849 р. Л. Кошут проголосив незалежність Угорської республіки, а себе — її правителем-президентом.

Угорці протрималися чотири місяці — спочатку австрійські війська знову захопили Будапешт, а в серпні до Угорщини вторглася запрошена австрійцями на допомогу численна російська армія. Сили були нерівними, й угорські революційні загони зазнали поразки. До осені 1849 р. революцію було придушено. Л. Кошут утік до США, а угорців повернули під контроль Австрії.

Причини невдачі Угорської революції 1848-1849

Л. Кошут та інші натхненники революції не бачили в новій Угорщині рівноправного з угорцями місця для хорватської, словацької та інших меншин і не готові були надати їм незалежність від Угорщини. Австрія таємно підтримувала хорватів.

Австрійці звернулись по допомогу до Росії. Вторгнення російської армії до Угорщини означало, що погано озброєним і невишколеним угорцям належало битися з численним регулярним військом. Угорські повстанці не мали належного досвіду не тільки в державних справах, а й у військовій галузі.

Революційні події в дунайських князівствах. Формально незалежні дунайські князівства Валахія та Молдова в XIX ст. звільнилися від впливу Туреччини й потрапили під вплив Росії. Економічна криза в Європі та розгортання революцій на континенті не оминули ці дунайські князівства. Навесні 1848 р. революціонери прийняли конституцію та оголосили про створення Об’єднаного князівства Валахії та Молдови, на основі якого згодом виникла незалежна Румунія.

Вплив революцій 1848-1849 рр. на Європу

Уперше із часів наполеонівських воєн у багатьох європейських державах під тиском революційних подій було прийнято ліберальні конституції та закони, які суттєво розширили права громадян.

Було скасовано кріпосне право в країнах, де воно ще зберігалося. Прискорилося об’єднання і згуртування націй, розділених кордонами (німців, італійців, румунів).

Народи, позбавлені державності, боролися за незалежність і створення національних держав (угорці, чехи, словаки, хорвати та ін.).

1848-1849 рр. — «Весна народів».

1. Що означає історичне поняття «Весна народів»?

2. Ознайомтеся з висловленням К. Меттерніха. Як це висловлення віддзеркалює порядки, що існували в Австрійській імперії в період канцлерства К. Меттерніха?

«Світ потребує для управління фактів і правосуддя, а не базікання й самих теорій; головна потреба суспільства — знайти підтримку в силі влади, а будь-яка влада без реальної сили не гідна своєї назви та не в змозі управляти сама собою».

3. Якими, на Вашу думку, були основні причини й передумови революцій 1848-1849 рр.?

4. Визначте причини формування національних рухів у країнах Європи.

5. На прикладі 2-3 країн визначте спільні ознаки й відмінності революцій, що відбувалися в Європі наприкінці 1840-х років.

6. За матеріалами параграфа складіть у зошиті й заповніть таблицю за наведеною формою.

Революції в Європі 1848-1849 рр.
	Франція	Німеччина	Австрія	Італія	Угорщина
Здобутки
Підсумки

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія за 9 клас Полянський 2022